«Fort.Мissia 2012»

Міркуємо над ідеологією

Міжнародного фестивалю мистецтв "Fort.Missia"

     На жаль мусимо визнати, що фестивалі в Україні всі стають на одне лице. На кожному ми станемо свідками демонстрації існуючих проектів. Звичайно, ми приємно проведемо час у невимушеному спілкуванні, творчій атмосфері. Знехотя слухаючи, більш-менш уважно дивлячись та виголошуючи опісля необов’язкові судження.

    А хотілося б, щоб фестиваль був не лише демонстрацією довільних мистецьких актів, але й стимулював до осмислення.

    Ми спробуємо створити фестиваль, у якому не лише престижно взяти участь, але в який приходиш за натхненням, за ідеями.

    Наше звернення до середовища – давайте ідеї, генеруйте провокації, висувайте прагматичні рішення!

    Не будучи повністю задоволеними від спроб сформулювати інноваційно-цілісну концепцію фестивалю, ми залишаємо простір для інтуїтивних рішень, що могли б сполучити топос фортеці і ситуацію мистецького осмислення.
Чому ми залишаємось в форті.
 
    Був собі мудрець, про якого тепер вже ніхто й не згадає. І жив він в країні органів, фортець, композиторів, інженерії, поетів, мислителів, університетів, в країні, яка розпочала Війну. Називався він Шпенглер. І після поразки у нього спитали, чи буде наступна велика війна. І він відповів, що, звичайно, буде, бо виросло покоління, яке уже не пам’ятає жахіть попередньої.

    Уявімо того, хто хотів би осмислити війну, що минула століття тому, війну, із якої почалось минуле 20-те століття. А осмислити – означає пам’ятати. Хто пам’ятає тепер про Першу світову в Україні? Нас історія так колошматила вже після неї!..

    Пам’ятати – означає пригадати про час, відчуття і події, але, що не менше важливо, про місце. Місця – декорації пам’яті, з яких розгортаєш, як з книги, ландшафти, із них особливо ті, що попереду тебе. Давайте віднайдемо форт, цю фантасмагорію центру військових подій, топос оборони, де, пригадуєте в "Трьох мушкетерах", герої провадили мудрі бесіди, час від часу відстрілюючись з фортеці на горі. Важливе у пам’яті те, що земля пам’ятає за нас.

    Століття опісля на оборонних фортах часів Першої світової у теперішній прикордонній зоні поблизу Шегіні у 2009 виникає масштабний міжнародний фестиваль. Його амбіції не менші за німецькі, тільки розгорнуті в просторі іншому – просторі музики, візії, пам’яті. Тут виступатимуть кращі українські і польські рок-гурти, джазмени, діджеї. Тут відбудеться альтернативна історія візуального мистецтва, інсталяцій і перформенсів. Тут канон східноєвропейської літератури зміниться до невпізнаваності.

    Обидва кордони приходять у рух і вібрують. Творці перекроюють міфи і стилі, події і тренди, амбіції втримати генія місця і марнославство поширити власне мистецтво на топос. Адже таких декорацій і краєвидів, де, з одного боку, карпатські схили, а з іншого – Перемишль, як на долоні, ніде більше не знайдеш.

    Історія звинуватила Першу світову у варварстві бойні, а ми спробуємо гуманізувати її фортифікації. Протягом століття вони були не потрібними, але не зайвими. Опісля, вони в символічному сенсі розділили українців з поляками в тунелях і шорах прикордонних переходів і ми не прагнемо їх реставрації в сучасності. Ми відбудуємо їх у внутрішньому просторі для спільної оборони мистецтва. Та війна і наступна, поміж поляками й нами, велась не за місто, а в місті. Тепер, із міської культури у цьому нічийному форті, який ми займемо, ми, поляки і українські, відстрілюватимемося від усього, що загрожує в світі мистецтву.

 Пам’ятаєте "Трьох мушкетерів" у форті? Де ще ми могли б говорити відверто про нас? Тут ми на польському боці, ми осторонь, щоб здобути дистанцію у розмові про наші реалії. Ми на українському боці, щоб полякам могти говорити про себе. Ми втікаємо тут за кодрон від одних і від інших. У місці дистанції, щоб могти говорити. Позбавлені тиску публічності, де масовість не заважатиме мислити пам’ять. Публічність  і масовість тут – вже не елементи культури. Стіни окреслюють простір інтимності, де в тунелях лежить непроторенна стежка до іншого і, можливо, хто знає, до себе самого? На це усвідомлення варто чекати.
Інтуїція
 
    Коли чуєш сам себе – що промовляє до тебе? Коли перебуває поза марнотою душа твоя, чи ти здатний чути ще щось, окрім себе? Які критерії для оцінки мистецтва ще залишаються і хто з великих все ще є класиком? Як оцінити уроки, які передала нам пам’ять? І як розпізнати, що час розкидати каміння минув, як розпізнати час вибачати, творити? Можливо, надходить пора, щоб поглянути поверх речей і явищ?

    Якось так виходить, що живемо в часах, коли сенс речей розповзається і про що б не говорили, нам складно знайти між собою, про що ми говоримо – кожен про себе, про той же наш час, про марноту? Як звести докупи думки, чи зібрати до купи наш внутрішній простір, наш час? Здається, ми ще не забули, що одного разу все було не так, все чіткіше являло нам змісти і смисли – і речі, слова, і думки, і мистецтво, і навіть самі ми колись були все ж чіткіше окреслені у діалозі. Коли ми говорим тепер – десь в віддаленні ми об’єднанні в розумінні, але речі занадто шукають підстав в нас самих, вони існують, занадто на нас покладаючись. І навіть слова є занадто залежні від наших думок.

    Можливо, прийшов час дивитись поверха речей, подібно як Ніцше колись возвістив час дивитись на всесвіт позаду людини? Єдино можливим тоді виявляється погляд творця, погляд зверху, подібно як майстер античності, ліплячи амфору, вазу, завжди дивиться вглиб, тобто бачить у ній порожнину, він бачить, що в неї щось можна налити – олію, вино, якісь пахощі, і заліпити до кращих часів. Так і зі статуєю – творець завжди знає, що в неї у голові, чи принаймні підозрює. Бо творець бачить все, бачить речі в ландшафті, бо бачить все з неба, як вчили нас здавна. І деколи не помилялися.

    Як інакше підійти до речей, як не з боку погляду, що не означає – із боку твого чи мого. Чистота оречевленого погляду, що не бачить ніщо, окрім себе самого, не бачить, не чує ніщо, окрім речі – можливо це шлях подолання ідеології нав’язування, найзагальнішою з якої є нав’язування речі нашого погляду. Латиняни називали цю виїмку в речі, ці двері у річ, що очікує нашого зору,  in- + tuēri, інтуїцією.

    Дивитися в річ (intuitio) значить розглядати, уважно і обдумано, обачно мусувати матерію речі, як тему, як думку, що засіла в голові. Це передбачає послужливість уваги до місця, що речі належить в її протяжності, послужливість погляду, до речі прикутого, до твору мистецтва, до потворного, до красивого. Передбачення це містить в собі запобігливість нас перед чистотою ненав’язливого, очищеного від необхідного – концепції, ідеології, різних -ізмів – погляду, бо простір, мистецтво і річ вимагають від нас компенсації за нашу дію, за зміну їх місця, за пересування, насильство над формою та інше, за дію руки.

    Якщо ти підняв камінь з цього боку світу, на іншому він мусить впасти. Наше життя, якщо захоче бути осмисленим, включатиме співучасть у відшкодуванні, яке рукотворні споруди, дикі речі, і твори мистецтва платять за своє існування. Цього не занадто, щоб бути людиною.
 
 Ці міркування сприймайте як провокацію до роздумів.
 Шукаємо разом! Маєш ідеї? Дайся чути!    

Юрій Кучерявий